Любов Соловка: Порівняльний аналіз німецької та угорської зон окупації Галичини (на прикладі подій літа 1941-го)

Обраний нами для розгляду питання час – літо 1941-го – вмотивовано декількома причинами й водночас аспектами вивчення Голокосту в Галичині. По-перше, в історіографії Шоа власне цей відрізок характеризується як період погромів. Причому, зазвичай із узагальненнями про те, що „у всій Західній Україні погроми супроводжували хвилю радянського відступу” , традиційно також робиться акцент на тому, що такі події мали місце практично у всіх населених пунктах регіону.
По-друге, у цьому питанні відразу дискутується аспект, пов’язаний із визначенням першості щодо ініціативи у здійсненні погромів. На думку одних, їх ініціаторами й виконавцями виступило місцеве українське населення, а німці тільки заохочували їх проведення, на думку інших – роль німецького нацизму в цих подіях була визначальною. Апологети тверджень про погромників-українців висувають як аргумент аксіомні, на їхню думку, судження про те, що погроми часто відбувалися ще до приходу німців і на територіях, окупованих не лише німцями, але й угорцями .
Саме Галичина на початковому етапі війни у липні 1941 року потрапила у дві основні зони окупації – німецьку та угорську. Ця ситуація вже сама по собі дає нам унікальну можливість прослідкувати й порівняти процеси розгортання геноциду щодо євреїв та водночас поведінку корінного населення цілісного краю, яке потрапило під окупаційний прес різних держав, хоча й з одного табору. Конкретно й детально в такому ракурсі проблема в історіографії Голокосту ще не розглядалася, хоча, так чи інакше, окремі питання висвітлювались, часом діаметрально протилежно, на чому ми зупинимося нижче.
Завданням нашої статті є зробити порівняльний аналіз подій, які мали місце в двох зонах окупації Галичини влітку 1941-го. Географічно вододілом цих зон окупації була ріка Дністер. Союзники німців – хортисти – зайняли з 24 червня до 9 липня 1941 р. практично всю територію колишньої Станіславської області (із усталеною історико-географічною назвою Прикарпаття), починаючи від Городенківського повіту на сході, й закінчуючи Долинським на заході, і встановили в краї угорське військово-адміністративне управління. Львівщина, Тернопільщина й Рогатинський повіт Станіславщини (тобто землі на північ від Дністра) захопили німці .
Розглянемо спочатку німецьку зону окупації, в яку відразу потрапила Рогатинщина. У перший день окупації містечка Більшівці 3 липня 1941 р., за даними Станіславської обласної комісії сприяння Надзвичайній державній комісії з обліку збитків і злодіянь, заподіяних німецько-фашистськими загарбниками та їх спільниками (далі – Станіславської НДК), солдатами вермахту було вбито 450 євреїв .
У окупованому 5 липня 1941 р. німецькими військами Рогатині вже в першу суботу 9 липня проявився знайомий нам почерк нацистських злочинців – численних знущань зазнала єврейська інтелігенція міста. Причому, першими жертвами стали не комуністи й відверті прихильники радянської влади, а ортодоксальні євреї похилого віку. За спогадами з „Щоденника Рогатинського гетто” Рози Гальперін (Фауст), у цей день були побиті відомі члени єврейського громади Амарант, Фрівальд, д-р Гольдшлаг, Ротбаум, рабини Тумім, Шпігель, Еліезерл; під час побиття їх примушували стояти з піднятими догори руками, виконувати принизливу й важку фізичну роботу, у т. ч. із очистки міста, ремонту доріг та ін.
У окупованому німцями 4 липня Бурштині погром мав місце 20 липня. У Російській єврейській енциклопедії (далі – РЕЄ) зазначено, що цей погром був „влаштований українською поліцією” , хоча даних про масову кількість жертв немає.
Таким чином, ми можемо констатувати, що саме в німецькій зоні окупації Прикарпаття відбувся перший масовий акт геноциду євреїв, жертвами якого стало 450 осіб. У окремих населених пунктах (Рогатині, Бурштині) нацисти намагалися спровокувати погроми, але, на відміну від Львова, Тернополя, вони супроводжувалися не масовими вбивствами, а побиттям та пограбуванням євреїв, знущаннями над відомими членами громади, рабинами, ортодоксальними та літніми євреями.
В історіографії Голокосту, коли наводяться дані про загибель євреїв у селах Прикарпаття, які потрапили в зону угорської окупації, – Ферескулі, нині с. Черемошна (20 осіб загиблих), Яблуниці (80), Незвиську (200) – відразу акцентується на тому, що ці одиничні погроми мали місце ще до появи угорських військ . Але згідно з “Хронологічним довідником про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Станіславської області і звільнення їх Радянською Армією (1941–1944)”, укладеним на основі офіційних повідомлень із фронтів, село Ферескуля, наприклад, було окуповане 27.06.1941 р., а погром відбувся 03.07.1941 р., с. Яблуниця окуповане 27.06.1941 р., погром мав місце 03.07.1941 р., с. Незвисько окуповане 02.07.1941 р., погром стався 03.07.1941 .
Про кількість загиблих у с. Незвисько наводяться різні відомості: за даними О. Круглова і Т. Беренштейн тут загинуло біля 200 євреїв, за даними РЄЕ – 59 . Серед жертв було 18 сімей місцевих (кількість євреїв у селі станом на 1939 р. складала 80 осіб ), решта – зігнані з навколишніх сіл Лука, Герасимів, Жабокруки, Живачів, Уніж, Петрів, Підвербці та ін. Є дані про те, що їх вивели до Дністра й втопили .
Проте за подібним сценарієм події розгорталися далеко не всюди. Війт сусіднього села Чортовець І. В. Паньків у своїх спогадах так описує тогочасні події: „Прийшло 22 червня, почалася війна. Вийшло так, що в селі Чортовець (і не лише там) не було жодної влади. В неділю зранку приходять до мене делегати (вчителі, євреї). Кажуть, що люди наступають на браму „гуральні” – спитрзаводу. Там ще залишилося біля 400 літрів спирту. Мене переконували піти до людей, заспокоїти їх, бо може статися велике лихо, коли розіб’ють гуральню і понапиваються. Згадають особисті рахунки, комсомольців, колгоспників. Адже перед тим хтось „украв” євреїв в с. Незвисько. Я пішов до людей, мені вдалося вговорити людей, і ми разом пішли до церкви помолитися за мир і спокій. Згодом протягом майже місяця я виконував обов’язки голови села (сільського війта). Були мітинги в селі, на яких я заспокоював людей, щоб уникали непотрібних особистих порахунків. Було затримано 15 комсомольців, і щоб уникнути кровопролиття, довелося їх ізолювати. За час мого головування нікому волосинка не впала з голови в моєму селі” .
У селі Чортовець у липні 1941-го справді не було жодних самосудів і антисемітських випадів, що свідчить як про толерантність його мешканців, так і про вміле й авторитетне керівництво війта з європейським дипломом лікаря, „який старався уникати кровопролиття між односельчанами, рятував євреїв від німецьких катів” . Причому так чинила людина, яка, як свідчать дані з „Літопису Української повстанської армії”, мала „постійний зв’язок з українським підпіллям” , в умовах, коли нацисти почали переслідувати й членів ОУН. І. В. Паньків таки залишив посаду війта, але в той час, коли німецька адміністрація почала втілювати в життя свої расистські плани, адже не міг ні спокійно дивитися, ні тим паче виконувати розпорядження фашистів.
У книзі обліку священиків Станіславської єпархії, яка зберігається в ДАІФО, зокрема записано, що 1 липня 1942 р. був звільнений від обов’язків пароха в Чортівці о. Ріпецький . Нам достеменно не відомо, як розгорталися події, але саме в цей час гестапівці проводили акції остаточного „виселення” євреїв Чортівця в Городенківське гетто. Можливо відверта гуманна позиція о. Ріпецького, як і його зятя І. В. Паньківа – війта села, про яку ми зазначали вище, і стала причиною їх звільнення з посад. Наведені вище приклади торкаються й таких аспектів теми як роль особи в історії, психологія натовпу, індивідуальна мотивація поведінки згідно з особистісними світоглядними принципами й моральністю та ін.
Висвітлення ж подій в історичній літературі, які мали місце в перших числах липня вже в Коломиї, служать ілюстрацією того настільки полярною й далекою від істинних реалій життя може бути їх інтерпретація в різних історичних виданнях. Із посиланням на дані з „Хроніки єврейських громад Східної Галичини” (іврит) в історіографії Голокосту зокрема наводяться свідчення, що у дводенний період, коли в Коломиї царило безвладдя, українцями були організовані в місті єврейські погроми . Розгорнуту інформацію про ці події читаємо і в Інтернет-публікаціях О’Ніла: „На 3 липня 1941 року останні російські війська покинули Коломию. На наступний день, 4 липня угорські війська увійшли в місто… Не встигли росіяни втекти, перші ексцеси проти місцевих євреїв почалися. Українські націоналісти схопили євреїв…, і повели зв’язаними вулицями Коломиї, дорогою їх били й ображали місцеві. Вони були доставлені у громадські місця, де були встановлені пам’ятники радянським особистостям. Потім вони були запряжені в пам’ятники, які вони змушені були знести, в той час як їх били. Євреям було наказано зруйнувати пам’ятники голими руками. У ході цієї акції багато євреїв були серйозно поранені. Єврейські будинки пограбовані… Після вступу Угорщини, порівняно порядок повернувся в місто…”
Конкретнішою є інформація про ті події Б. Крупської, в якій мова йде вже про загибель тільки двадцяти найбільш авторитетних членів єврейської громади міста Коломиї під час демонтажу за наказом угорської адміністрації та під контролем української поліції одного пам’ятника Леніну в перший день окупації, яка мала місце власне 1 липня 1941 р. Б. С. Арсен у своєму історико-мемуарному дослідженні пише, що в цей же день у міському парку зібрали різного віку авторитетних євреїв, і влаштували стрілянину поверх голів нещасних та їх пограбування. Ці дії припинилася, коли почали прибувати угорські війська .
Натомість підкронтрольна ОУН коломийська газета „Воля Покуття”, визнаючи що антиєврейські ексцеси в Коломиї таки мали місце, вказувала, що ініціаторами антиєврейських заворушень у місті 4 липня 1941 року були „комсомольські диверсанти” та поляки, чиїм завданням було ширити дезорганізацію в німецькому тилу . „Багато москалів, – подано далі в газеті, – членів ВКП(б) і НКВД, почали вже навіть акцію, щоби боротьбу немосковських народів, спрямовану на розвал московсько-большевицької імперії, зіпхати на шлях протижидівських погромів. Ми хочемо лише вказати нашому громадянству, які є теперішні цілі конаючої Москви, та остерегти українське населення перед цього роду провокаціями, які мають на меті здискредитувати наш український державотворчий рух (підкреслення наше. – Л.С.), зсуваючи свої анархічні вчинки на рахунок українського громадянства” . Зауважимо, що наведена цитата лежить у руслі „Постанови Великого збору ОУН (б)” від квітня 1941 р.
Інший антиєврейський ексцес у Коломиї мав місце, вірогідно, 18 липня. „Але вже 18 липня українська поліція та “активісти” такого штибу, – пише Б. С. Арсен, – зібрали колону євреїв і під конвоєм погнали їх у напрямку Шепарівського лісу. І тільки в останній момент цій акції запобігла мадярська влада і людей відпустили” . Нинішній головний рабин Івано-Франківського регіону Мойше-Лейб Колесник стверджує, що за спогадами очевидців, організатори акції були розстріляні угорцями. Ф. Левітас із посиланням на П. Сегала пише про те, що „місцеві поліцаї з власної ініціативи хотіли провести акцію проти євреїв, 18 серпня вони намагались вивести в найближчий ліс 2000 євреїв і розстріляти їх, але угорський комендант зупинив цю розправу” .
Суперечливими є дані й щодо подій в Отинії. За даними рабина М.-Л. Колесника, які базуються на свідченнях очевидців, погром, що мав місце в кінці червня в Отинії (ще до окупації її угорськими військами 1 липня 1941 р.), коли порубали біля 60 євреїв, спричинили чутки про те, що „будуть ділити жидівську землю” . За іншими даними, в Отинії 45 євреїв було вбито 5 серпня 1941 р. . Згідно з даними О. Круглова, група євреїв загинула тут у кінці серпня 1941 р.
Спроба єврейського погрому мала місце, за даними РЄЕ, зі сторони місцевих селян-українців у Богородчанах; дані про погром євреїв місцевими українцями, яких зупинили угорці, наводяться в РЄЕ і щодо Косова; є свідчення, що угорські військові зупинили й спробу українців депортувати євреїв із м. Тлумач . У ході погрому в м-ку Нижнів Тлумацького повіту, який вчинили, знову ж за даними РЄЕ, місцеві українці, було вбито декілька євреїв, зруйнована синагога, здійснена наруга над єврейськими святинями – сувоями Тори . Влітку 1941-го була спалена синагога в м-ку Обертин . За даними О. Круглова з посиланням на Т. Беренштейн, 4 липня мав місце погром, „який супроводжувався побиттям і пограбуванням євреїв” , і в окупованому напередодні 3 липня Болехові. У РЄЕ ж наводяться дані, що Болехів був окупований угорською й словацькою армією 6 липня, що відразу кардинально зміщує акценти. Тут же йдеться про те, що в кінці липня декілька десятків євреїв у Болехові були розстріляні українськими поліцаями . Хоча навіть у знаменитих історичних розвідках Д. Мендельсона і А. Рігнера, які зробили Болехів відомим на весь світ, першою масовою антиєврейською акцією названо події, які мали місце 28-29 жовтня 1941 р. Вважаємо, що відсутність інформації про масову кількість жертв сама по собі вже свідчить про те, що події, які мали місце, не підпадають під категорію погромів. Конкретних відомостей щодо антиєврейських акцій в цей час у Городенці взагалі не виявлено.
Хроніка Голокосту, детально простежена О. Кругловим, зокрема, за липень місяць дає нам разючу відмінність між зоною угорської окупації, в яку потрапило Прикарпаття, й німецькою зоною. На Львівщині найбільші акції мали місце в липні у Львові (біля 5 тисяч жертв), Добромилі (133), Бориславі (350), Стрию (300), Сокалі (317), Камянці Струміловій (180), Топорові (180), Золочеві (1400), Бродах (250); на Тернопільщині – у Тернополі (4,7 тисяч), Озерянах (180), Кременці (600-800), Зборові (830), Скалаті (450), Бережанах (300), Козовій (300), Хоросткові (110), Чорткові (309), Гусятині (200) та ін. В організації Голокосту брали участь у першу військовослужбовці вермахту, айнзацгруп, зондеркоманди 4а, 4б, поліції безпеки СД, оперативної команди 6, оперативної групи „С”, саперного батальйону дивізії СС „Вікінг”, 73 саперного батальйону 1-ї танкової групи, оперативної команди особливого призначення та ін.
Тим часом в угорській окупаційній зоні Станіславщини жертвами окремих антисемітських акцій стали близько 300 осіб, разом у двох зонах окупації Прикарпаття за липень загинуло за різними даними 400-750 євреїв. І це в той час, коли за підрахунками О. Круглова в липні місяці загалом по Україні вже загинуло 39 тисяч євреїв, із них у сусідніх, але окупованих німцями областях, зокрема в Львівській (разом із населеними пунктами колишньої Дрогобицької області) – 8,5 тисяч, у Тернопільській – 9 тисяч . Кількість жертв на Прикарпатті швидше свідчить про те, що тут мали місце не масові погроми, які супроводжувалися вбивствами, насильствами, а окремі антиєврейські акції чи ексцеси.
Розглядаючи питання першої хвилі погромів і роль у них українців, Ш. Редліх та інші зазначають, що в більшості випадків приниження й вбивства євреїв українцями були пов’язані з виявленими фактами проведення масових страт з боку НКВС . Зауважимо, що в Коломиї й Станіславі, як і в інших містах Галичини на початку липня також були відкриті в’язниці із жертвами НКВС. Стало відомо, що в’язні Коломийської в’язниці потонули у водах Дністра під час “депортації” в сторону Заліщиків . 9 липня 1941 р. на міському цвинтарі Станіслава відбулося перше поховання жертв НКВС, жахливо закатованих у перші дні війни у в’язниці по вул. Білінського .
16 липня 1941 р. місцева преса повідомляла, що у Станіславській в’язниці “з побіжного обчислення нараховано понад 1500 жертв”. Поховання жертв сталінських репресій також було відкрито в урочищі “Дем’янів Лаз” поблизу Станіслава. Ексгумація на Прикарпатті в липні 1941 р. була призупинена через страшну спеку й небезпеку поширення інфекцій. Роботи було відновлено лише в 1989–1992 рр. обласним товариством “Меморіал”, за даними якого в області було виявлено 51 місце поховання жертв тоталітарного режиму, в яких знайдено останки 1614 осіб .
Уперше на тому, що теза колективної відповідальності всіх євреїв за злочини радянської влади не знайшла в Галичині багатьох прихильників, на яких очікували нацисти, акцентує увагу Ф. Левітас. Першопроходець дослідження Голокосту в українській історіографії вважає: „По-перше, тому що євреї-працівники НКВС та партапарату відступили разом із частинами Радянської армії, а розстрілювали за їхні вчинки старих жінок і дітей. По-друге, галичан завжди відзначала дисциплінованість і толерантність. І нарешті в пам’яті багатьох жила активна участь євреїв у національно-визвольних змаганнях ЗУНР в 1918–1919 рр. … Вбивство євреїв викликало обурення частини української інтелігенції… Відзначимо той факт, що найбільших втрат від дій колаборантів зазнали євреї в традиційно радянізованих районах Наддніпрянщини, Лівобережжя і Півдня України” .
Натомість, в умовах сьогодення навіть у новітню українську історіографію Голокосту перекочовують з колишніх радянських, російських та зарубіжних видань меседжи, про те, що „основа погромів – антисеміти й націоналісти”, „погромщиками були місцеві мешканці і антирадянські круги”, „до них інколи приєднувались німецькі солдати”, „погроми спровокували місцеві антисеміти” . Такі твердження подекуди стають навіть назвами підрозділів солідних видань.
Оскільки ми розглядаємо ситуацію в одному краю Галичини, дозволимо собі зробити деякі логічні висновки: якщо б згадані процеси були викликані внутрішніми факторами й глибинними причинами, то і в його північно-західній (Львівщина, Тернопільщина), і у південно-східній частині (Прикарпатті), розділених лише на зони окупації, причому союзницькими військами, розвиток ситуації повинен був би мати спільні тенденції. Якщо йти за логікою тих, хто вписує в історіографію Голокосту як постулати твердження про те, що ініціатором погромів була ОУН, а їхнім активним учасником саме місцеве населення, угорській військовій владі навряд вдалося б відразу зупинити цю хвилю масового насильства, тому що реально вона не настільки володіла ситуацією в краї.
Тим більше абсурдними й політично заангажованими виглядають псевдоаргументи на користь тези про те, що погроми не були спонтанні, а викликані існуванням мережі ОУН та її співпрацею з німецьким нацизмом, на доказ чого наводяться погроми, що ніби-то мали місце в Станіславі, Коломиї, Городенці, Обертині, містах угорської зони окупації Галичини . Як бачимо із наведених вище фактів і підрахунків, вони взагалі не витримують ніякої критики, адже в цих населених пунктах погромів фактично не було.
В історіографії Голокосту поруч із огульними твердженнями, що „кривава оргія відбувалася не тільки у Львові, а в кожному (??? – виділення наше) місті, містечку і селі в Галичині і на Волині” , відмінність затишшя на Прикарпатті відома, хоча пояснюється вона виключно заслугами й діями угорського командування. Про те, що такі міста як Станіслав, Городенка й Коломия, уникли погромів, оскільки були зайняті угорськими військами, вказують автори колективної монографії „Евреи Украины (краткий очерк истории) (К., 1995) та ін.
Слід зауважити, що трапилася прикра помилка щодо підрахунків жертв Голокосту на Станіславщині у серйозному виданні з історії Голокосту в Західній Україні Я. Хонігсмана. Справедливо зазначаючи на стор. 111, що „напроти, спокійно пройшов перший місяць окупації в містах, занятих угорськими військами: Станіславі, Коломиї, Городенці та інших містах Прикарпаття”, автор на с. 179 уже наводить статистичні дані про те, що після погромів літа 1941 р. кількість єврейського населення в Станіславській області зменшилась зі 140 до 110 тисяч . При підрахунку кількості жертв можливо Я. Хонігсман мав на увазі період літа-осені 1941 р., але в даному ракурсі некоректним є використання поняття „погром”, яке дуже часто трапляється в історіографії Голокосту загалом. Така підміна понять, у випадках, коли мова йде вже про антиєврейські акції німців, автоматично зміщує акценти щодо виконавців і ініціаторів із нацистських катів на місцеве населення і колаборантів. У поясненні ж причин відносного спокою на Прикарпатті в липні 1941 р., Я. Хонігман підтримує точку зору Т. Зандкюллера про те, що це була заслуга дій угорського командування, і цитує німецького дослідника: „угорські офіцери не допускали розправ, виступали проти місцевих погромщиків” .
До такої ж точки зору схиляються І. Арад, А. Вайс та автори-упорядників таких солідних видань як „Хроніка громад Галичини…” (іврит) та „Encyclopedia of the Holocaust”: у Станіславській області подібних погромів не було, оскільки її територія „знаходилась у полі діяльності угорської армії, яка присікла спроби українців провести погроми в Станіславі, Коломиї, Косові, Обертині і Болехові” . Правда, на думку І. Арада, це не було проявами симпатій угорців до євреїв, а такі дії обумовили наступні причини:
– самі відносини між угорцями і українцями після анексії українських земель та збройного конфлікту з українським населенням, яке проголосило незалежність Карпатської України, перебували у стані конфронтації;
– угорське командування, можливо, побоювалось, що погроми проти євреїв можуть обернутися діями погромного характеру проти них самих і вирішило присікти їх, поки не пізно;
– крім цього, вже тоді Угорщина почала депортацію тисячі євреїв, які не мали угорського громадянства, в райони Східної Галичини, а згідно розробленого 12 липня 1941 року в Угорщині секретного плану угорські євреї – в першу чергу всі вихідці із Закарпаття й Польщі – підлягали депортації на територію угорської зони окупації в Галичині, а цей процес, як стверджує І. Арад, „легше здійснювати в умовах відносного спокою” .
Вважаємо, що пояснення відсутності погромів в угорській зоні окупації, лише діями командного складу угорської армії, який „не був настільки заражений антисемітизмом, щоб заохочувати вбивства євреїв українськими націоналістами” і, як правило, активно протидіяв їх спробам організувати єврейські погроми, а тим більше висновки про те, що саме тому в області не було масових і численних виступів проти євреїв, на нашу думку, з історичної точки зору є неповними.
Цікаво в цьому плані коротко зупинитися на основних тенденціях у політичній ситуації в краї, які впливали на радикалізацію суспільства напередодні Другої світової війни, і зокрема в другій половині 1930-х років. Окремі історики вважають що вже мав місце економічний антисемітизм (Я. Хонігман), інші говорять про крайні радикальні методи вияву економічного націоналізму, які застосовували українські праворадикали з табору інтегрального націоналізму (П. Долганов). За М. Гоном, етносоціальні й етнополітичні конфлікти, які вже існували у латентній формі й раніше, в 1935–1939 рр. досягли кульмінації. Вважаємо також, що можна вже говорити і про політичний антисемітизм, але в основі своїй він був не німецький (т. зв. „рятувальний”), а антикомуністичний, тенденція якого остаточно утвердилася в регіоні вже у період радянізації краю в 1939–1941 рр. Із середини 1930-х років вже намітились тривожні нотки щодо стирання тонкої грані між політикою і злочином, вчиненим на ґрунті антисемітизму, але, на нашу думку, вони були на рівні окремих одиниць-маргіналів, яких не можна вслід за органами польської поліції ідентифікувати тільки як представників табору інтегрального українського націоналізму. Названі тенденції на загал не порушили мирного співіснування націй і груп у поліетнічному регіоні.
В історичну літературу, енциклопедичні довідники, в основному із посиланням на публіцистичні видання, вслід за радянською пропагандою й ярликами, навішаними ще польською поліцією в 1930-х роках, переносяться твердження, що в цих одиничних акціях, зокрема і в населених пунктах Станіславської області саме „українські націоналісти вбили” євреїв. Тобто роль кривдників євреїв відразу відводиться лише носіям ідеології українського націоналізму. На нашу думку, у таких виданнях недопустимо приписувати організацію єврейських погромів огульно тільки носіям ідеології українського націоналізму. Тим паче недопустимо, як ми це бачили вище робиться у багатьох розрахованих теж на масового читача статтях, провину навіть за спроби вчинити антиєврейські акції, голосно названі погромами, покладати на селян-українців, виключно на місцеве українське населення, тобто на весь загал українців.
При цьому цілком ігноруються факти участі у новоствореній міліції та відповідно антиєврейських акціях колишніх радянських міліціонерів, польського елементу, екстремістських груп молоді, які проголошували себе міліцією, відверто антисемітських і взагалі кримінальних елементів та ін.
Відомій дослідниці даного періоду Ж. Ковбі вдалося „виявити факти, котрі дозволяють вважати, що були містечка, де місцеві проводи ОУН володіли ситуацією і або прямо запобігали погромам, або їхні члени своєю поведінкою не допускали „голоту”, „шумовиння” до участі в провокаціях не лише проти євреїв, а й до грабежів, насильства” . Щодо угорської зони окупації взагалі візьмемо на себе сміливість висловити припущення, що відсутність масових погромів була заслугою не тільки дій угорського командування (як стверджує більшість дослідників, відверто ігноруючи факт, що це був час і короткого українського державотворення), але й української влади. Адже у зоні угорської окупації процеси власне українського державотворення змогли проявитися в більшій мірі й тривали довше: розпочавшись фактично із відступом радянських військ ще до проголошення Акту відновлення української державності 30 червня, формально до 1 серпня, а фактично – до кінця серпня 1941 р. „Минули тижні, а то й місяці, поки німці вспіли обсадити всі ділянки адміністрації… Формально передавало німцям владу мадярське командування, а фактично робила те українська влада, зокрема, Обласна Управа, яка мала в своїх руках кермо области” , – згадує її член В. Яшан.
До переліку міст Галичини, у яких відбувалися погроми, потрапив у історіографії Голокосту і Станіслав . У м. Станіславі в окупації опинилося близько 30 тис. євреїв. Крім євреїв-мешканців Станіслава (у 1939 р. їх кількість складала 26500 осіб), долю місцевої громади розділили також євреї-біженці, які прибули ще в кінці 1930-х із Німеччини, Австрії та ін., а також із окупованої у вересні 1939 р. Польщі. У кінці липня 1941 р. у місто було депортовано ще біля тисячі угорських євреїв . Із 2 липня 1941 р. місто Станіслав було зайняте угорськими військами. „Прикре враження викликало те, що мадярські війська почали забирати всяке добро, яке їм попадало під руки. Місцеве населення перестало вже було розтягати державне й чуже майно, але як побачило, що військо і так бере, почало й собі промишляти… Мадяри вправді все забирали, що тільки можна було взяти, і тим вводили нечуваний хаос у господарське життя країни” .
Цікавий документ вдалося виявити у справі про обвинувачення Вайнгартена Оскара у шахрайстві. Єврей Вайнгартен Оскар був призначений Українським комітетом у Станіславі відповідальним за інвентаризації майна на складі „Плодоовоч” . У „Внесенні обвиненого Вайнгартена Оскара в Станиславові через обор. В. Ковальського, адв. в Станиславові”, яке зберігається в документах справи, зокрема, характеризується ситуація в місті Станіславі в липні 1941 р.: „По відході більшовицьких частин, населення кинулося всюди на залишене большевиками майно, розграблюючи все, що лиш далося – така психоза уділилася рівнож і в Пасічній особнякам, які даром хотіли придбати майно. В тому часі, панувала рівнож психоза ненависти до жидів, а це з причини дізнаних кривд з боку комунізуючих елементів за большевицького режиму. Критичного дня (25 липня) серед юрби [яка кинулася грабувати майно й на складі „Плодоовоч”] панувала думка позбутися невигідного жида, який був виделегуваний органами тимч. укр. Власти, а вслід за тим зробити великий балаган. Рівнож не без „але” було відношення до обвиненого міл. Вітвіцького б. совіцького міліціонера і Френдія б. комсомольця, який для затушовання свойого минулого вдавали 100% гурра націоналістів” .
Про початковий період угорської окупації у своєму „Щоденнику з Станіслава” Ю. Фоєрман записав так: “Спочатку нас зневажали лише українці, зокрема, примушували рабина і його дружину підмітати вулиці, били євреїв і вимагали від угорців, щоб наказали євреям носити жовті пов’язки” . Про факти знущання над євреями, які мали місце зі сторони українців, які примушували євреїв очищати каналізації, згадує у своїх спогадах і лікар зі Станіслава А. Лібесман . Хоча, характеризуючи період угорського панування, д-р А. Лібесман, пише: ”Це була ідилічна ситуація для єврейського населення. Мундири угорських солдатів нагадували їм про старі добрі часи, які вони мали під час минулої австро-угорської адміністрації… Страх перед українськими хуліганами, побиття євреїв зникли, коли угорські офіцери… карали українців, поки вони не втратили бажання атакувати євреїв” .
Німецький історик й дослідник нацистського геноциду євреїв в Галичині Дітер Поль у своїй праці “Переслідування євреїв націонал-соціалістами в Східній Галичині 1941-1944. Організація та здійснення державних масових злочинів” зазначає, що “в деяких східних місцевостях, таких як Коломия та в районі Незвиська відбулися погроми, перш ніж угорські війська взяли їх під свій контроль. У раніше завойованому районі Станіслава взагалі не було жодного погрому” . Але тут же відводить основну роль у зупинці антиєврейських акцій з боку окремих українців, в тому числі зі складу міліції, угорцям: “У Станіславі, Більшівцях, Товстому мусило угорське командування призупинити дії українців, охочих до погромів… Негайне втручання угорських військ дало результат” .
Резюмуючи викладені вище факти в історіографії Голокосту та в наявних джерелах, у тому числі враховуючи, що у всіх підсумкових документах НДК , зокрема в акті Станіславської міської комісії про злочини, завдані німецько-фашистськими загарбниками єврейському населенню , і у заяві єврейської громади м. Станіслава, поданій міській Надзвичайній державній комісії , у спогадах учасників цих подій (Ю. Фоєрмана, Б. Арсена, А. Лібесмана, Е. Вайц та ін.), першою в ланцюгу геноциду євреїв м. Станіслава фігурує власне антиєврейська акція німецьких нацистів 3 серпня 1941 року, ми можемо зробити висновок про те, що погромів у Станіславі у липні 1941 року не було.
Проте в історіографію Голокосту твердження про них все-таки проникло. Зокрема, про це писав навіть М. Коваль із посиланням на А. Вайса . Як це не прикро, така картина випливає з солідного видання “The encyclopedia of Jewish life before and during Holocaust” (Jerusalem, New York, 2001): “Після відходу Червоної Армії у червні 1941 р., місцеві українці розпочали правління терору, перерване лише прибуттям угорської армії 2 липня. Кілька тисяч голодуючих та виснажених біженців з регіону Карпат знайшли притулок у Млині Рудольфа, в той час як єврейське населення Станіслава збільшилось до 40 тис. Німці взяли місто 26 липня, залучаючи місцевих поляків та українців до нападів на євреїв. Негайно був призначений Юденрат. На початку серпня 500-1000 членів єврейської інтелігенції були вбиті у погромі у лісі Pawlacze. Євреям було наказано віддати цінні речі, після чого вони були деспотично замордовані та убиті” . І. Арад зазначав, що „у першій половині серпня 1941 р. в лісі Павольце поблизу міста німецька поліція безпеки і українські поліцаї розстріляли біля 500 осіб – представників єврейської інтелігенції” .
І у першій, і у другій цитаті, очевидно, мова йде про ліс у районі с. Павлівка (біля Станіслава), де, відразу зауважимо, були захоронені, а не розстріляні перші жертви Голокосту. Некоректна заміна понять з антиєврейської акції нацистів на погром у такому солідному й публічному виданні, яким є „The encyclopedia of Jewish life before and during Holocaust (Jerusalem, New York, 2001)” видається нам теж неприпустимою.
А такий відомий дослідник як Т. Зандкюллер, хоча й вказує, що акцію 3 серпня здійснили службовці поліції безпеки, проте пише, що це були вбиті виказані місцевими українцями євреї-колаборанти радянського режиму: “Вже від 3 серпня, безпосередньо перед прибуттям начальника округу Альбрехта, бойова група керівника поліції безпеки Станіслава розстріляла скликаних (під виглядом реєстрації) 600 представників єврейської та польської інтелігенції, які були виказані українцями як, нібито, колаборанти НКВС” .
Оскільки події, які мали місце в той період у Станіславі, обросли міфами, зупинимося на них детальніше. Хронологічно вони розгорталися наступним чином. Ще до офіційного оголошення про включення краю до дистрикту Галичина 1 серпня й фактичної передачі території Станіславщини в німецьку зону окупації, яка відбулася загалом у другій половині серпня 1941 р., прибуло до Станіслава 26 липня 1941 р. німецьке гестапо. “Одним із перших німецьких урядів, які явилися в Станіслав, було горезвісне Гестапо під проводом Ганса Крюгера. Хоча в місті й терені правила формально мадярська адміністрація, на основі окремого договору, Гестапо почало свою працю. Вони примістилися у будинку при вул. Білінського, де перед ними була така сама совєтська установа НКВС, і негайно почали арешти комуністів, поляків, жидів і розстрілювали без розбору” , – писав у своїх спогадах член Станіславської обласної управи В. Яшан.
Саме з цього моменту тільки гестапо “опікувалося” долею євреїв”, – записав у свому щоденнику Ю. Фоєрман . Почали своє урядування німці з того, що “наказали жидам вичистити в’язницю”, згадує у своїх спогадах О. Лемеха-Луцька . Саме під тиском гестапо, а не українців аж 29 липня (!!!), коли практично добігав кінця місяць перебування угорців у Станіславі – був виданий “Приказ управи міста Станіслава від 29.07.41 р. на основі розпорядку мадярської Королівської Військовї Адміністраційної Команди в Станіславі ч. 64/1941 від дня 28 липня 1941 р.” про обов’язкове носіння євреями старше 12 років жовтої пов’язки шириною 10 см . Це було першим етапом у ланцюгу антиєврейської й власне державної політики Третього райху, яка мала свою адміністративно-організаційну форму облаштування й здійснення, і в якій основними ланками і були означення (розпізнання), експропріація, концентрація, депортація євреїв і т. п.
Одразу після прибуття 27 липня 1941 р. гестапо зобов’язало новостворений юденрат провести реєстрацію всієї єврейської інтелігенції за спеціальностями, нібито для їх працевлаштування, й забезпечити їх явку до гестапо в понеділок 3 серпня 1941 р. для отримання вказівок щодо майбутньої роботи. Так розпочалась акція, яка отримала назву “blauer Montag” (нім. – синій понеділок). Член юденрату Фоєрман у щоденнику зазначає, що „всі, хто мав хоча б найменше відношення до даного фаху, прагнули потрапити до цього списку в надії, що таким шляхом отримають роботу” , адвокати прийшли навіть з кодексами законів. Ні одна з делегацій євреїв за спеціальностями, за винятком частини музикантів, які добровільно з’явилися в гестапо для “реєстрації”, не повернулася . Побиття, знущання проходили під звуки патефону. Представників інтелігенції, особливо службовців, які не з’явились добровільно, гестапо зганяло зі всього міста у в’язницю, заповнюючи ними всі камери й її двір, який і в наступних акціях став місцем, де людей тримали, інколи по декілька тижнів, за будь-якої погоди, поки не збиралася “відповідна” їх кількість.
Як відомо, особливо „витончено” нацисти знущались над ортодоксальними євреями. У Станіславі гестапівці звірячими методами замордували рабинів. Вони заводили їх до клозету, встромляли лицем у вазу й зверху накривали їх пальтом. Кожна спроба вдихнути хоча б ковток повітря жорстоко каралася прикладами гвинтівок. У результаті цих нелюдських тортур трьох рабинів замордували в клозеті до смерті. 70-річного рабина Горовіца (мабуть це був Мойсей син Давида) й такого ж віку педіатра Заславську після тортур роздягли догола й під шумовий оркестр, організований з євреїв-арештантів, примусили танцювати “вальс смерті”. Шеф гестапо розстріляв їх, не виходячи із-за заставленого випивкою й закускою столу.
Як ми бачимо, представники єврейської інтелігенції до кінця вірили в гуманізм німецької влади, яка за два дні розстріляла її цвіт – більше 1000 осіб – які, як резюмує Ю. Фоєрман „самі пішли в пастку” . Загалом за 6 днів – із 3 по 8 серпня 1941 р. – німці розстріляли 2 865 осіб (142 лікаря, 68 інженерів, 425 вчителів, 9 художників, 7 письменників, 135 юристів, 180 представників єврейської громади й рабинів, 27 артистів і музикантів, 28 ветлікарів, 76 фармацевтів, 1750 службовців) . Розстріляних у приміщенні гестапо, на подвір’ї в’язниці, померлих та ледве живих вивозили в ліс за селом Павлівка. За свідченнями очевидців, саме тут у подальшому з вересня 1941 до лютого 1942 р. проходили масові розстріли представників інтелігенції міста – євреїв, українців, поляків, росіян .
Тобто ми можемо аргументовано констатувати, що масове знищення євреїв Станіслава й округу почалось із переходом краю власне в німецьку зону окупації. Хоча перший удар із плану “очищення від євреїв” Станіславщини, випав, як і в інших місцях, окупованих німецькими нацистами на долю інтелігенції, власне акція в Станіславі відзначилась водночас не тільки чіткою спрямованістю проти інтелігенції, а й масовістю. Аналогічна, але менш масштабна акція проти єврейської інтелігенції мала місце в Калуші (23–25.08.1941 р., 380 осіб).
Офіційно про об’єднання краю із територіями Львівської та Тернопільської областей у єдиний дистрикт Галичина на підставі постанов фюрера від 17 і 22 липня 1941 р. та включення його до створеної на території окупованої Польщі Генеральної губернії було оголошено 1 серпня 1941 р. Але ще 16 липня 1941 р. на нараді з керівниками Третього райху Гітлер підкреслив свою однозначну позицію: „староавстрійська Галичина стане територією рейху…” . Після обміну думками, як занотовано в стенограмі наради, „фюрер вирішив не передавати цієї частини Генеральній губернії, а лише підпорядкувати її за сумісництвом райхсміністрові Франку” . Хоча особливий статус регіону як області райху впродовж окупації так і не набув офіційного оформлення, відомий український історик А. Боляновський вважає, що „окреме політичне місце Галичини в системі окупованих Німеччиною територій детермінувалося передбаченим для неї статусом як області райху” . Це, зокрема, проявилося і в національній політиці. Обраний для Галичини, за Боляновським, „шлях встановлення в краї надзвичайного режиму окупації із збереженням для Німеччини „свободи рук” перегукується і з процесами геноциду євреїв. Крім цього, за Зандкюлером, для репрезентованих надпропорційно на впливових посадах у найвищій верхівці Третього райху австріяків реституція „староавстрійської” Галичини стала привабливою візією .
На початку серпня був укладений протокол, згідно з яким угорський фельдмаршал Шолбетеді відмовився від управління територією, зайнятою угорськими військами, і передавав її під юрисдикцію німецького генерала графа фон Роткірха . У свою чергу фон Роткірх передав владу призначеним губернатором дистрикту К. Ляшем старостам, яким треба було організувати німецьке цивільне управління. Урочиста прилюдна церемонія передачі влади у Станіславі на площі відбулася в четвер 7 серпня ввечері о 19 год. Німецька адміністрація в особі окружного старости д-ра Альбрехта перейняла її від полковника угорської військової команди Лєрера . 14 серпня 1941 р. у Станіславі був підписаний протокол передачі влади в цілій Станіславській окрузі від угорської військової адміністрації губернатору д-ру Ляшу . До середини серпня у всіх районах дистрикту Галичина, як зазначає Я. Хонігсман, було встановлено німецьку цивільну адміністрацію й призначено на відповідальні пости німців .
Коли ж край перейшов у зону німецької окупації, події на Прикарпатті та в інших частинах Галичини набрали спільних рис. Євреїв Львівщини й Станіславщини об’єднали не тільки спільні табори смерті Белжець і Янівський концтабір (із Прикарпаття за різними даними й підрахунками біля 38 тисяч євреїв потрапили у Белжець, 1,5-2 тисячі у Майданек, більше 2,5 тисяч у Янівський табір у Львові), а навіть і „театральність” режисерів, які здавалося змагалися в „оригінальності”.
У детальній хронології антиєврейських злочинів, укладеній Т. Зандкюллером, погроми на Прикарпатті (в Станіславі, Коломиї, Городенці) у липні 1941 р. теж не значаться. Натомість відомий дослідник Голокосту в Галичині пише про те, що “стартовий постріл” до “остаточного вирішення” був зроблений у Станіславі . І Станіславщина у вирішенні цього питання стає уже флагманом, причому не тільки Галичини.
На території нинішньої Івано-Франківської області було створено два зовнішніх відділення поліції безпеки. Відділення у Станіславі очолив унтерштурмфюрер СС (з 20.04.1942 р. оберштурмфюрер СС) Ганс Крюгер (з 05.11.1942 р . – унтерштурмфюрер СС Оскар Брандт), а відділення в Коломиї – оберштурмфюрер СС Петер Лейдерітц. З приводу призначення Крюгера на південь дистрикту і завдань, які були перед ним поставлені, Т. Зандкюллер писав: „Шьонгарт відіслав Ганса Крюгера з наказом правлячої верхівки знищити євреїв і, нарешті, цю територію остаточно “очистити” від євреїв, при цьому мова йшла про будівництво доріг на сході. Відразу після цього начальник поліції безпеки продемонстрував йому [Крюгеру] показовий розстріл у Львові (в рамках “акції Петлюри”). Це дало можливість Крюгеру легко собі уявити, що від нього очікують. Шьонгарт не по своїй ініціативі відпустив Крюгера, а тому що сам Гітлер мав свої плани на півдні Галичини. В серпні Шьонгарт задумав призначити на певний час чоловіка своєї сестри Вендлера начальником СС і поліції у Станиславі” .
Масові вбивства євреїв у Станіславському окрузі розпочались вже на початку жовтня 1941 р.: 6 жовтня було розстріляно 2-2,5 тисячі євреїв в Надвірній, а вже 12 жовтня за різними даними від 7 до 12 тисяч – у Станіславі. Д. Поль у своєму дослідженні „Ганс Крюгер і знищення євреїв в окрузі Станиславів (Східна Галичина)” підкреслює, що коли у вересні 1941 р. у Кацмана у Львові відбулося обговорення питання про знищення євреїв, було вирішено, що акції розпочнуться саме в Станіславському окрузі – на півдні дистрикту .
І знову ж таки пов’язано це було з перебуванням цієї частини округу в угорській зоні окупації. Як ми вже зазначали вище, угорці в цю зону відразу депортували тисячі євреїв з Карпатської Русі – вони потрапили в Станіслав, Коломию, Косів та інші населені пункти Станіславської області. За нашими підрахунками через область пройшло до 14 тисяч угорських євреїв (у історіографії ж Голокосту це питання ще досі залишається білою плямою, а найчастіше фігурує тільки розстріл айнзацгрупою „С” 26-28 серпня 1941 р. біля Камянець-Подільського 14 тисяч євреїв, депортованих з Угорщини.
Як стверджує І. Арад, власне для того, щоб запобігти прибуттю нових партій депортованих і зупинити втечу євреїв зі Станіславського округу в Угорщину, де як відомо були кращі умови для порятунку євреїв, і вирішено було розпочати акції масового знищення євреїв дистрикту саме на Прикарпатті .
Щодо цього є роздуми і Т. Зандкюллера: «Прибуття угорських євреїв і невдала спроба їх одразу відправити на схід, додатково загострили ситуацію. У жовтні через катастрофічну повінь і голод, що виник у результаті зменшення харчового раціону, а також з точки зору цивільного керівництва, треба було знаходити вихід з цієї ситуації» . У іншій праці Т. Занкюллер акцентує, що «розстріли євреїв розпочалися на півдні дистрикту, де з погляду адміністрації проблеми у зв’язку із голодом та існуванням вогнищ епідемії тифу особливо загострились» .
Оскільки праці німецькомовних істориків недостатньо відомі в українській історіографії Голокосту, дозволимо собі довге цитування, зокрема, з роботи Т. Зандкюллера: «До безпосередньої підготовки масових убивств підключається Кацман, так як, можливо за вимогою КДС [комендатури поліції безпеки] і СД [служби безпеки], було необхідним залучити до цього більший контингент поліції порядку. У перші дні жовтня Кацман провів обговорення плану операції з Танцманом, Крюгером та іншим «єврейським референтом» Брандтом і повідомив, що з цього моменту ліквідація галицьких євреїв розпочалася. При цьому він зіслався на наказ RSHA [Головне управління імперської безпеки], а також виклав своїм слухачам фантастичні казки про єврейську змову, метою якої була стерилізація всіх німецьких чоловіків та жінок, чому було необхідно запобігти. З іншого боку, Кацман висловився про необхідність ЗІПО [поліція безпеки] долучитися до генерального вирішення єврейського питання. Тому що Кацман і Танцман не були впевнені в тому, що Крюгер у стані знищити десятки тисяч євреїв, було наказано провести “пробну акцію” в Надвірній. Після того повинен Крюгер розстріляти 20 000 євреїв в Станіславі…» ..
Щодо твердження Т. Зандкюллера, що «можливо в результаті бійні, в так звану «криваву неділю» у Станіславі 12 жовтня 1941 р., було вивільнено місце для розміщення в гетто угорських євреїв», є певні контраргументи, оскільки угорські євреї були розміщені не в гетто, а в окремому т. зв. «таборі смерті» – приміщенні колишнього млина Рудольфа, який знаходився за межами гетто. Для них юденратом м. Станіслава була організована кухня, працював лікар, але продуктів катастрофічно не вистачало, і більшість дітей у найближчому часі померли від голоду, частина людей перейшла в місто, залишилось декілька сот хворих, яких ізолювали від інших мешканців Станіславського гетто. У квітні 1942 р. нацисти перетворили цей табір на справжній „млин смерті”.
Під час акцій, які мали місце на першому етапі, який на Прикарпатті фактично розпочався у серпні 1941 р. й тривав до кінця березня 1942 р., за нашими підрахунками загинуло біля 40 тисяч євреїв (29 % від загальної кількості жертв Голокосту на Прикарпатті). Загинула фактично четверта частина (26%) єврейства Станіславського й більше третини (37%) Коломийського округів. Це свідчило про реальне впровадження нацистами „остаточного вирішення єврейського питання” із початком окупації територій Радянського Союзу і з прийняттям в кінці 1941 р. рішення про тотальне знищення європейського єврейства. Особливо це стосувалося, як ми бачимо на прикладі Прикарпаття, східноєвропейського, і зокрема, галицького єврейства, і власне громад євреїв-хасидів.
Із загальної кількості тих, що загинули на місці за весь період геноциду на Прикарпатті, 40% були знищені на цьому першому етапі Голокосту (для порівняння на другому – 28%, на третьому – 32%). Все це засвідчило, що проведення масових акцій геноциду єврейського народу на місцях було характерною відмінністю Голокосту саме в країнах Східної Європи. У той же час тотальний характер акцій вже на першому етапі був характерною особливістю саме Прикарпаття. В інших частинах дистрикту Галичина, акції „крім, тих, що мали місце в Станіславській області, не носили характеру тотального винищення на цьому етапі” . Тут, окрім подій липня 1941 р., у подальших акціях жертвами стали представники єврейської інтелігенції, люди вільних професій, колишні радянські активісти та ін. Загалом за даними О. Круглова, у Львівській області в 1941 р. загинуло 17 500 євреїв, в Тернопільській – 12 500, у Станіславській – 27 тисяч .
Таким чином, ми можемо констатувати, що організоване, систематичне й масове знищення євреїв – геноцид – на Прикарпатті почався після того, як край увійшов до складу дистрикту Галичина Генеральної губернії.
Якщо в Україні загалом масове знищення відбувалося в 1942 р., акції в окрузі вже на першому етапі, який розпочався фактично в серпні 1941 р. й тривав до кінця березня 1942 р., мали масовий тотальний характер. Тотальний характер акцій на Прикарпатті вже на першому етапі пов’язаний був, на нашу думку, із наявністю великої кількості біженців, в основному депортованих із Угорщини, зменшенням загальної кількості єврейського населення для ізоляції решти в гетто, з метою підготовки подальших знищень шляхом депортацій, особливою ненавистю німецького нацизму до образу “галицького єврея” та власне євреїв-хасидів, громади яких переважали на Прикарпатті, „відновленням” т. зв. староавстрійської Галичини.
К. Браунінг у праці „The origins of the final solution” (Витоки остаточного вирішення єврейського питання) взагалі резюмував: „У Східній Галичині проте вбивства [1941 р.] не лише досягли більших розмірів, ніж у Сербії, але й чіткіше сприймалися як перший крок до ліквідації цілого єврейського населення” . Стрімке ж розширення меж знищення євреїв у дистрикті вже на першому етапі від комісарів та інтелігенції потенційно на всю єврейську спільноту загалом, на думку Т. Зюнкюллера, можливо й відбувалося на спеціальне доручення Гітлера . І проходило як реалізація планів і пророцтв фюрера щодо знищення єврейської нації в Європі, виголошених 30.01.1939 р., які Рейнхард Гайдрік визначив 21.09.1939 р. як „кінцеву мету” , а у практичних вказівках щодо здійсненню операції „Барбаросса” від 03.03.1941 р. та у виступі Гітлера в кінці березня 1941 р. як „війну на знищення”. За І. Арадом, спочатку вирок смерті був винесений євреям СРСР, а вже згодом євреям Європи .
В історіографії ж Катастрофи, як відомо, є два основних підходи. „Підхід, що пропонує наявність заздалегідь сформульованої програми знищення євреїв, отримав назву „інтенціоналістський” . Кінець 1960-х років ознаменувався посиленням історіографічних тенденцій, які кидали виклик простоті та лінійності інтенціоналістського підходу. На думку представників функціоналістської школи, яка остаточно постала в 1980-х роках, більшість процесів у Третьому райху (за їхніми оцінками, режиму „організованого хаосу”), „які вважалися раніше ініційовані владою, насправді були результатом „ініціативи знизу”, яка лише потім приймалась у верхах, часто без того, щоб це прийняття було офіційно зафіксовано у формі чіткого наказу про виконання” .
Зауважимо, що на подальших етапах тільки євреїв із дистрикту Галичина депортували у табори масового знищення, які знаходились на території Польщі, в основному Белжець. Тільки для дистрикту Галичина, у порівнянні з іншими частинами України, було характерне існування довготривалих гетто, а процес „очищення від євреїв” тривав найдовше (більше двох років). Перші гетто на території України й були створені в західних областях, за польським аналогом, і саме на територіях, підпорядкованих генерал-губернаторству. Вони, як стверджує професор Ф. Левітас, „виникли за умов, коли айнзацгрупи та місцеві добровольці не мали значних каральних сил, щоб знищити багаточисельну єврейську громаду” . Наведені аргументи аж ніяк не свідчать про огульну підтримку вирішення „єврейського питання” місцевим населенням, а швидше навпаки.
Навіть у руслі функціоналістичних інтерпретацій, апологетом яких виступив Г. Алі (Götz Aly), можна говорити й про т. зв. “локальні ініціативи”, але це були, всупереч переконанням українофобів, ініціативи т. зв. “другого ряду” . У дистрикті Галичина мова йде в першу чергу про очільників нацистських каральних структур – Кацмана, Крюгера, Шьонгарта, співробітників СД, СС, ЗІПО та ін. На думку Д. Поля, Endlösung у Галичині теж значною мірою пов’язаний із особистістю та діяльністю начальника поліції безпеки СД – шефа гестапо гауптштурмфюрера СС Ганса Крюгера, відомого своєю жорстокістю . Саме із прибуттям на Станіславщину цього ката й пов’язують першість регіону у вирішенні „єврейського питання”. Його жорстокість та ініціативність, як не дивно, навіть стала причиною його зміщення з посади шефа гестапо в Станіславі в кінці серпня 1942 р. Він мав необережність вихвалятися перед польською графинею Кароліною Лянцкоронською, „що вбивство професорів Львівського університету, то його рук діло”, і його обвинуватили в розголошенні державної таємниці .
Зауважимо, що своє „бойове хрещення” Ганс Крюгер пройшов саме у Львові в липні 1941 р. Він був одним із безпосередніх керівників вбивства польських вчених 3-4 липня 1941 р. У т. зв. „акції помсти” вже львівські кати, повісивши на балконах членів юденрату й єврейської поліції Львова, копіювали „неперевершеного” Ганса Крюгера, який влітку 1942 р. повісив своїх станіславських жертв на ліхтарях головної артерії гетто – вул. Бельведерській, як своєрідне попередженням жителям “мертвого міста” .
Прокуратурою Дортмунда, яка з 1962 р. проводила слідство по факту масової загибелі в Станіславі й окрузі єврейського населення, на т. зв. „Станиславівському процесі” в Мюнстері (1966 р.) було висунуте обвинувачення 18 співробітникам Станіславського гестапо й німецької поліції у загибелі біля 80 тисяч євреїв у Станіславі та окрузі. Шефа гестапо Г. Крюгера і двох його найближчих помічників засудили до пожиттєвого ув’язнення, трьох злочинців до 9, 8 і 7 років, чотирьох до 6 і 5.
На питання, чи брали участь українські націоналісти у злочинах, скоєних німецькими службами, зокрема, у висновках Робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА (2005), чітко зазначається: „Це треба довести, ретельно перевіряючи доказову базу з архівів радянських і східнонімецьких спецслужб. Об’єктивна перевірка звинувачень, висунутих проти Т. Оберлендера і пов’язаних з ним військовослужбовців батальйону „Нахтігаль”, виявила бездоказовість цих звинувачень. Українських націоналістів не далося зв’язати з конкретними епізодами злочинної діяльності німецьких служб, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі” .
Проте безапеляційний знак рівності між колаборантами, поліцаями і членами ОУН і УПА, позиція яку, наприклад, відстоює В. А. Наконечний у своїй статті „Евреи и украинский коллаборационизм (Полемическая статья)” та ін., і далі займає доволі високий щабель у історіографії Голокосту. Щодо участі українців у геноциді євреїв промовистими є висновки Ж. Ковби: „Факти свідчать, що між колабораціонізмом і антисемітизмом і опором нищенню євреїв в українських парамілітарних структурах на теренах Галичини не було чіткої роздільної лінії. Йдеться радше про градацію і відтінки, котрі визначали ситуаційну поведінку… Зведення особистих рахунків із сусідами, побиття, навіть убивства євреїв, котрих звинувачували у співробітництві з червоними, причетності до НКВД – така поведінка була характерною для нових, стихійно сформованих груп молоді, котрі проголошували себе міліцією. Мабуть тому вже 4 липня керівник ОУН в Галичині І.Климів – Легенда видає наказ про заборону дальшого творення, підпорядкування ОУН всіх повстанчих відділів і загонів. Невиконання каралося смертю. У Львові, Тернополі, інших містах міліція виступила проти дії кримінальних елементів, грабежів, погромної вакханалії, насильств. З ініціативи ОУН через міліцію у Львові почалася організація переховування євреїв-старшин Української галицької армії, відомих фахівців, сусідів, знайомих. Можливо, це було основною причиною однозначної реакції німців… В перші дні серпня міліція була розпущена, оголошений набір до української поліції” . Тобто йдеться про ліквідацію німцями структур ОУН, створених у короткий час українського державотворення – української міліції, і створення т. зв. української допоміжної поліції, повністю підпорядкованій нацистській адміністрації. „Укранська міліція, яку створювала ОУН (б), роззброювалась, перепідпорядковувалась німцям, а іноді розстрілювалась” , – писав і Ф. Левітас.
Відмова Гітлера визнати Акт відновлення Української державності 30 червня 1941 р. та арешт ще в липні 1941 р. політичного проводу ОУН (Б) „перервала практичну співпрацю радикальних українських націоналістів з німецькими інстанціями й викликала трирічний національний рух Опору німецькій окупаційній політиці в Україні” . А. Боляновський, акцентує увагу, що цей процес розпочався саме в Україні й задовго до початку відповідних рухів у Європі, хоча в історіографії Другої світової війни цей факт зазвичай взагалі ігнорується.
Восени 1941 р. (тобто ще до початку масових антиєврейських акцій) з рядів поліції майже повністю виключили членів ОУН (Б) , відбувалися ув’язнення керівного складу ОУН, в тому числі у більшості міст Західної України (у Станіславі такі арешти мали місце 14-15 вересня ), а в секретній директиві німецької поліції безпеки № 12/41 від 25.11.1941 р. взагалі йшлося про фізичне знищення членів ОУН (Б) „під виглядом грабіжників” .
У 1997 році в першому в українській історіографії виданні про Голокост євреїв в Україні Ф. Левітас писав про формування української допоміжної поліції: „Нацистська пропаганда завжди знаходила коло „місцевих патріотів”. Як правило, з п’яниць, хуліганів, злочинців, різноманітних декласованих елементів, а то і просто покидьків, будь-яких перевертнів, готових заради наживи на злочин і вбивство. Саме з таких елементів формувалась українська допоміжна поліція” .
„У відозві І. Климіва-Легенди до громадян ще від 7 липня 1941 р. наказано: „Всім українським стихійно створеним бойовим групам, повстанчим відділам і загонам негайно підпорядкуватися командуванню української національної революції та передати в її розпорядження все військове майно і засоби. Дальше творення збройних військових відділів заборонено. Для тих, що не виконують цього наказу, будуть застосовані з усією рішучістю революційні заходи як до зрадників і шкідників Держави. Спіймані зі зброєю в руках будуть розстріляні на місці” . „Чи не була це пряма заборона стихійно вживати зброю, заборона отаманщини, яка принаймні де-юре унеможливлювала також антиєврейські акції під впливом німецьких провокацій або з власної ініціативи” , – резюмує Ж. М. Ковба.
„Як усяка влада, німці хотіли використати місцеве населення для реалізації своїх планів. Першою групою заходів були спроби зіграти на юдофобії, ототожнивши усіх євреїв з більшовиками і злочинами НКВС. Реакція місцевого населення виявилася неочікуваною для німців, і бажане термінове „розв’язання єврейського питання” розтягнулося на два роки” .
Розглядаючи питання про роль колаборантів, не слід забувати й про те, що німці вважали, що у фізичній ліквідації, зокрема і євреїв, “виключне право мали самі німці” , про що свідчать демонстративні показові розстріли окремих осіб за вчинення самосудів, зокрема навіть і щодо євреїв .
Традиційний же російсько-західний історіографічний погляд на українську змову в „остаточному вирішенні єврейського питання” у Східній Галичині „окреслюється чотирма взаємопов’язаними факторами: український націоналізм, традиційний український антиюдаїзм, українське асоціювання євреїв із … радянською окупацією 1939–1941 рр. та пронімецька орієнтація українського націоналістичного руху”. Але у конкретній поведінці українців-колаборантів, як зазначають у своїй статті Г. Фіндер і А. Прусін, „вони найчастіше пов’язані з індивідуальною мотивацією, навіть у інституційній оправі” .
Наявність двох зон окупації – угорської та німецької – дозволяє нам наочно прослідкувати дії місцевого населення. Відсутність погромів із чисельними, тисячними людськими жертвами в угорській зоні свідчить, на нашу думку, про те, що не т. зв. „ініціативами знизу”, а тим більше не рівнем підтримки місцевого населення визначався початок і хід „остаточного вирішення єврейського питання” у регіоні.
Проведений нами порівняльний аналіз полій літа 1941-го в двох зонах окупації Галичини чітко показує, що цей „хаос” та сприятливий „клімат”, в якому ідея систематичного знищення євреїв набрала конкретної форми, є ідеологічно підготовлений, спрямований і контрольований, спровокований, а вже потім використаний саме німецькою нацистською владою. Те, що цього „хаосу” не було в період безвладдя і в зоні угорської окупації, говорить на користь того, що у своїй суті Катастрофа визначається, за Хільбергом, саме діяльністю державного-адміністративного апарату Третього райху, а не „ініціативами знизу”. Зміщення цих понять веде до перекладення відповідальності за її здійснення.
Суспільно-політичне тло в регіоні напередодні Другої світової війни й розгортання трагічних події літа 1941 р. також ілюструє, що сюди власне німецьким нацизмом був експортований непритаманний ні представникам українського інтегрального націоналізму, ні українській спільноті загалом, расовий антисемітизм. Навіть поведінка українців-колаборантів, говорячи словами Г. Фіндера і А. Прусіна під впливом досліджень Я. Т. Гросса, „була великою мірою керована окупантом” . А розвінчування міфу про вроджений антисемітизм українського націоналізму, як і про т. зв. „юдо-більшовизм”, є одним із завдань як української, так і західної історіографії.

Геноцид євреїв Східної Галичини в 1941 році

Округи Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень Підсумок
за червень – грудень
1941 р.
Станіславщина
(угорська зона окупації )

–
300
300
Станіславщина
(німецька зона окупації)
–
450
1000
–
20 000
500
5 500
27 450
Львівщина
(німецька зона окупації)
–
8 600
300
1000
500
5 500
15 900
Тернопільщина
(німецька зона окупації)
–
9 000
160
430
1 660
650
100
12 000

Соловка Л. М.,
історик-джерелознавець

Порівняльний аналіз німецької та угорської зон окупації Галичини (на прикладі подій літа 1941-го)
Порівняльний аналіз подій літа 1941-го в двох зонах окупації Галичини – німецькій та угорській (зроблений у статті автором чи не вперше в такому ракурсі в історіографії Голокосту) чітко показує, що „хаос” та сприятливий „клімат”, в якому ідея систематичного знищення євреїв набрала конкретної форми, був ідеологічно підготовлений, спровокований, спрямований і контрольований та здійснений саме німецькою нацистською владою. Те, що цього „хаосу” не було в період безвладдя і в зоні угорської окупації, говорить на користь того, що у своїй суті Катастрофа визначається, за Хільбергом, саме діяльністю державного-адміністративного апарату Третього райху, а не „ініціативами знизу”. Зміщення цих понять веде до перекладення відповідальності за її здійснення.
Ключові слова: Голокост, Галичина, угорська зона окупації, євреї, нацистська влада, акції.

L. Solovka,
historian and expert in Source studies

Comparative study of the German and Hungarian occupation zones of Galicia (the case of summer 1941 events)
The article presents a comparative study of summer 1941 events in the two occupied zones of Galicia – German and Hungarian (made by the author perhaps for the first time from this perspective in the Holocaust historiography), that clearly suggests that the “chaos” and favorable “climate” in which the idea of systematic extermination of the Jews has developed in a particular form were ideologically prepared, instigated, controlled and implemented just by the German Nazi regime. The fact that there was no this “chaos” in the period of anarchy and in the Hungarian occupation zone shows that in its essence the Holocaust is determined, according to Hilberg, by the Third Reich administrative structures’ activities, not by “initiatives from below”. The shift of these concepts leads to the shifting of responsibility for its realization.
Keywords: Holocaust, Galicia, Hungarian occupation zone, the Jews, Nazi regime, actions.